КИЕВСКОЕ ПОБОИЩЕ: ЗАПИСКИ ВОЛОНТЕРА

То, что творилось вчера на киевских улицах описать просто невозможно. Теперь я только начинаю понимать, что испытывали киевляне во времена татаро монгольского ига и уничтожения оными Киева. Это рассказ человека из самого пекла событий
Языком оригинала

Я був сьогодні й в Маріїнці, й на Грушевського, й на Інституцькій (де було найгарячише), але для того, щоб відчути увесь жах війни, а це — війна, треба бути в госпіталі…
Вчорашній вечір та половину ночі я працював на 3-му поверсі в профспілках — простим санітаром. Це значить, коли приводять чи приносіть пораненого — хапаєш його й ведеш (несеш) до вільного лікаря, садиш (вкладаєш на підлогу), роздягаєш щоб лікар міг підступитися до рани, біжиш за ліками, бинтами — за чим пошлють, потім виводиш або виносиш пораненого до швидкої чи просто чієїсь машини, щоб відправити далі…
За 10 хвилин я вже був мокрий, очі їв газ, що стояв на нашому поверсі, санітарки пропонували молоко, але мій шлунок його давно вже не сприймає…
Одного знесли на ношах на 1-й поверх й поклали під сходами, там вже був один… Обидва були з вкритими обличчями, лише рука вивалювалася з під ковдри, коли несли вузькими сходами, а ми рявкали по черзі — коридор!!! Коли поставили, я перехрестився й сказав — спочивайте з миром… А на Майдані рвалися гранати — так, що аж підлога здригалася… який там мир…
А поранені йшли один за одним, більше всього — в ноги та в очі… Один показав мені окуляри: одне скло ціле, а друге — в мережі тріщин й маленька дірочка, десь 3 міліметри — через неї й залетіла в око маленька металева кулька… Хто там каже про гумову травматичну зброю беркуту???
У іншого з ноги так і не змогли витягнуть таку саму, вона весь час вислизала, кінець-кінцем кинули… люди довго можуть жити з свинцем, моєму батьку витягали останні шматки на 20-річчя перемоги, у 1965… Цей дядько теж буде казати онукам, що отримав картеччю від… фашистів…
Потім прийшов якийсь мужик та повідомив — я отримав наказ евакуювати госпіталь, ми не втримаємо профспілки… Ми почали хапати коробки з медикаментами та носити до «Козацького», де виросла ціла купа, а коли я біг назад, то думав — чи попадую я туди, може там вже беркут — щось таке було панічне у закутку серця, що згадував дитячі почуття від кіно про 41-й… Але народ та бійці дуже спокійно стояли на вулиці, ніби й не було ніякого наступу метрів за 50 від входу.
Останього пораненого (теж в око) ми мали доправити в 17-ту, але він зайшов в туалет й… засів там. Здається вже всі вибігли з нашого поверху, я стояв у нього перед дверима, а він все казав мені — та зараз-зараз, штани застьобую, ну думаю — ідіотська ситуація, якщо беркут застукає нас тут, біля пісуарів та унітазів…
Під 17-ю стояло десь людей п’ятдесят — автомайдан, який займався розвозкою та сторожив від тітушок та ментів — щоб не забрали з лікарні. Дякую тім невідомим, які розклали «закусон» — два бутерброди та кава мене просто втішили!
Ми повернулися в нове місце дислокації — Михайлівський златоверхий, коли зайшли я подумав — тут знімають кіно: золото іконостасу, фрески, розписи, різблення — а на кам’яній підлозі грубі ковдри, на яких сплать «польові» санітари, всюди лікарі в білих халатах, коробки з ліками й над усім цім невелика надвратна ікона Тайної вечорі на якій сумний Христос каже: один з вас зрадить мене… чому вона впала мені в очі — не знаю…
Ще подумав, що останнім прихистком люду завжди була церква — як в духовному, так і в фізичному сенсі. Так мабуть люди ховалися по церквах під час монголо-татарської навали… Єдине, що вселяло надію — десятки авто, які постійно прибували на Михайлівську, дай Боже нам втриматися цю ніч…

Реклама
Both comments and trackbacks are currently closed.
%d такие блоггеры, как: