Tag Archives: сказка про Смерть

ДОРОГА В РАЙ. ІСТОРІЯ ПРО СМЕРТЬ

Олег Божик.

– Ви – коваль?. Голос за спиною пролунав так несподівано, що Василь аж здригнувся. До того ж він не чув, щоб двері в майстерню відкривалися і хтось заходив усередину.
– А стукати не пробували? – грубо відповів він, злегка розсердившись і на себе, і на моторного клієнта.
– Стукати? Хм… Не пробувала, – відповів голос.
Василь схопив зі столу ганчір’я і, витираючи натруджені руки, повільно обернувся, прокручуючи в голові відповідь, яку він зараз збирався видати в обличчя цьому незнайомцю. Але слова так і залишилися десь в його голові, тому що перед ним стояв вельми незвичайний клієнт.
– Ви не могли б поправити мені косу? – жіночим, але злегка хриплуватим голосом запитала гостя.
– Все, так? Кінець? – відкинувши ганчірку кудись в кут, зітхнув коваль.
– Ще не все, але набагато гірше, ніж раніше, – відповіла Смерть.
– Логічно, – погодився Василь, – не посперечаєшся. Що мені тепер потрібно робити?
– Поправити косу, – терпляче повторила Смерть.
– А потім?
– А потім наточити, якщо це можливо.
Василь кинув погляд на косу. І дійсно, на лезі були помітні кілька вищербин, та й саме лезо вже пішло хвилею.
– Це зрозуміло, – кивнув він, – а мені-то що робити? Молитися або речі збирати? Я просто в перший раз, так би мовити…
– А-а-а… Ви про це, – плечі Смерті затряслися беззвучним сміхом, – ні, я не за вами. Мені просто косу потрібно поправити. Зможете?
– Так я не помер? – непомітно обмацуючи себе, запитав коваль.
– Вам видніше. Як ви себе почуваєте?
– Та наче нормально.
– Ні нудоти, запаморочення, болю?
– Н-н-ні, – прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів, невпевнено сказав коваль.
– В такому разі, вам нема про що турбуватися, – відповіла Смерть і простягнула йому косу.
Взявши її в, моментально задерев’янілі руки, Василь почав оглядати її з різних сторін. Справ там було на півгодини, але усвідомлення того, хто буде сидіти за спиною і чекати закінчення роботи, автоматично подовжує термін, як мінімум, на пару годин. Переступаючи ватними ногами, коваль підійшов до ковадла і взяв в руки молоток.
– Ви це… Сідайте. Не будете ж ви стояти?! – вклавши в свій голос всю свою гостинність і доброзичливість, запропонував Василь.
Смерть кивнула і сіла на лавку, спершись спиною на стіну.Робота добігала кінця. Випрямивши лезо, наскільки це було можливо, коваль, взявши в руку чавило, подивився на свою гостю.
– Ви мене вибачте за відвертість, але я просто не можу повірити в те, що тримаю в руках предмет, за допомогою якого було загнано у могилу стільки життів! Жодна зброя в світі не зможе зрівнятися з ним. Це воістину неймовірно.
Смерть, яка сиділа на лавці в невимушеній позі, і розглядала інтер’єр майстерні, помітно напружилася. Темний овал капюшона повільно повернувся в сторону коваля.
– Що ви сказали? – тихо промовила вона.
– Я сказав, що мені не віриться в те, що тримаю в руках зброю, яка…
– Зброю? Ви сказали зброю?
– Може я не так висловився, просто…
Василь не встиг договорити. Смерть, блискавичним рухом схопившись з місця, через мить опинилася прямо перед ковалем. Краї капюшона злегка тремтіли.
– Як ти думаєш, скільки людей я вбила? – прошипіла вона крізь зуби.
– Я… Я не знаю, – опустивши очі в підлогу, видавив із себе Василь.
– Відповідай! – Смерть схопила його за підборіддя і підняла голову вгору. – Скільки?
– Н-не знаю…
– Скільки? – викрикнула вона прямо в обличчя коваля.
– Та звідки я знаю скільки їх було? – намагаючись відвести погляд, не своїм голосом пискнув коваль.

Смерть відпустила підборіддя і на кілька секунд замовкла. Потім, згорбившись, вона повернулася до лавки і, важко зітхнувши, сіла.
– Значить ти не знаєш, скільки їх було? – тихо промовила вона і, не дочекавшись відповіді, продовжила, – А що, якщо я скажу тобі, що я ніколи, чуєш? Ніколи не вбила жодної людини. Що ти на це скажеш?
– Але… А як же? …
– Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це, якщо ви самі прекрасно справляєтеся з цією місією? Ви самі вбиваєте один одного. Ви! Ви можете вбити заради папірців, заради вашої злості і ненависті, ви навіть можете вбити просто так, заради розваги. А коли вам стає цього мало, ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного сотнями і тисячами. Вам просто це подобається. Ви залежні від чужої крові. І знаєш, що найнеприємніше у всьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам простіше звинуватити у всьому мене, – вона ненадовго замовкла, – ти знаєш, якою я була раніше? Я була красивою дівчиною, я зустрічала душі людей з квітами і проводжала їх до того місця, де їм судилося бути. Я посміхалася їм і допомагала забути про те, що з ними сталося. Це було дуже давно… Подивися, що зі мною стало!
Останні слова вона викрикнула і, схопившись з лави, скинула з голови капюшон. Перед очима Василя постало, поцятковане зморшками, обличчя глибокої старості. Рідке сиве волосся висіло поплутаними пасмами, куточки потрісканих губ були неприродно опущені вниз, нижні зуби кривими осколками визирали з-під губи. Але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі, беземоційні очі, втупилися на коваля.
– Подивися на кого я перетворилася! А знаєш чому? – вона зробила крок в сторону Василя.
– Ні, – зіщулившись під її пильним поглядом, кивнув він головою.
– Звичайно не знаєш, – посміхнулася вона, – це ви зробили мене такою! Я бачила, як мати вбиває своїх дітей, я бачила, як брат вбиває брата, я бачила, як людина за один день може вбити сто, двісті, триста інших осіб! Я ридала, дивлячись на це, я вила від нерозуміння, від неможливості того, що відбувається, я кричала від жаху…
Очі Смерті заблищали.
– Я поміняла свою прекрасну сукню на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких я проводжала. Я одягла капюшон, щоб люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квіти. Ви перетворили мене в монстра. А потім звинуватили мене у всіх гріхах. Звичайно, це ж так просто… – вона дивилася на коваля уважним поглядом, – я проводжаю вас, я показую дорогу, я не вбиваю людей… Віддай мені мою косу, дурень!
Вирвавши з рук коваля своє знаряддя, Смерть розвернулася і попрямувала до виходу з майстерні.
– Можна одне питання? – почулося ззаду.
– Ти хочеш запитати, навіщо мені тоді потрібна коса? – зупинившись біля відчинених дверей, але не обертаючись, запитала вона.
– Так.
– Дорога в рай… Вона вже давно заросла травою.

%d такие блоггеры, как: